Скільки ж людей роками мучаться через те, що вірять своєму помислу й не слухаються інших! Що б ти їм не казав, що б не робив, вони все витлумачують навпаки. Бо ж і зло не зупиняється на тому, що людина затято вірить своєму помислу. Зло примножується й росте. Людина все обробляє й обробляє в собі [довіру до власного помислу], і це може довести її до божевілля. Приміром, чоловік зводить будинок. “Як же ти його будуєш? — кажуть йому. — Він же завалиться й поховає тебе під уламками!” Якщо він послухається поради на початку будівництва, то неправильно збудоване можна буде легко зламати й звести нове. А вже завершений будинок — як у нього підніметься рука зруйнувати його? “Він тебе задавить”, кажуть йому. Та він і сам бачить, що будинок довго не простоїть, усвідомлює небезпеку, однак думки про те, скільки засобів і сил витратив на будівництво, його зупиняють. Таким чином, він не зважується ламати витвір власних рук і зрештою опиняється під уламками.
А подивимось на смиренну людину: вона не вірить своєму помислу, навіть якщо творить чудеса.
У Йорданії був один дуже простий священик, який творив чудеса. Він читав молитви над хворими людьми й тваринами, і ті одужували. Навіть мусульмани, що страждали якоюсь недугою, приходили до нього, і він зцілював їх. Перед служінням Божественної літургії цей священик випивав щось гаряче із сухариком і після цього весь день нічого не їв. Чутка про те, що він їсть перед Божественною літургією, дійшла до Патріарха, і той викликав його в Патріархію. Не знаючи, навіщо його викликали, священик прийшов у Патріархію й разом з іншими відвідувачами очікував виклику в приймальні. На вулиці була нестерпна спека, вікна були зачинені віконницями, і крізь дірочку в приймальню пробивався сонячний промінь. Прийнявши промінь за натягнуту мотузку, священик, якого заливав піт, зняв з себе рясу й повісив її на промінь. Побачивши це, люди, які сиділи в приймальні разом з ним, були вражені. Хтось з них пішов до Патріарха й сказав: “Священик, котрий снідає перед літургією, повісив свою рясу на сонячний промінь!” Патріарх покликав його до себе в кабінет і почав розпитувати: “Ну, як твоє життя-буття? Чи часто служиш літургію? Як ти до неї готуєшся?” — “Та як, — відповідає йому священик, — спершу вичитую утреню, потім б’ю поклони, потім готую чай, їм щось легеньке і йду служити”. — “Навіщо ж ти їси перед літургією?” — запитує Патріарх. “Якщо, — відповідає той, — я трішки щось перехоплю перед літургією, то після споживання Святих Дарів Христос опиняється зверху. А от якщо я приймаю їжу після Божественної літургії, то Христос опиняється знизу”. Виявляється, він снідав перед літургією з добрим помислом!… “Ні, — каже йому Патріарх, — це неправильно. Спершу споживай Святі Дари, а потім — трохи їжі”. Священик поклав Патріархові поклін і [зі смиренністю] прийняв сказане.
Я хочу сказати, що, хоча цей священик досяг такого високого стану, що творив чудеса, він прийняв сказане йому просто. Свавілля в ньому не було. А якби він вірив своєму помислу, то міг би сказати так: “Та хто він такий, щоб вказувати мені — тому, хто зцілює людей і тварин і творить чудеса! Ні, мої спонукання більш правильні. Бо якщо я його послухаюся, то сніданок буде потрапляти зверху на Христа!”
Я зрозумів, що послух дуже допомагає людині. Навіть людина, котра не відзначається розумовими здібностями, чинячи послух, стає філософом, мудрецем. Якщо навіть людина розумна чи немудра, здорова чи хвора (духовно чи тілесно), якщо вона, знемагаючи від помислів, чинить послух, то [від мук помислів] вона звільниться. Послух — це звільнення.
Найбільший егоїст — це той, хто живе за своїми помислами і нікого не запитує. Така людина руйнує саму себе. Якщо в людини є свавілля, самовпевненість і самодогоджання, то, і будучи розумною — навіть поївши всі розуми, — вона буде страждати постійно. Вона заплутується, зв’язує себе по руках і ногах, у неї виникають [все нові й нові] проблеми. Щоб знайти свій шлях, вона повинна розкрити своє серце якомусь духівникові й смиренно попросити його про допомогу. Але деякі люди замість духівника йдуть до психіатра. Якщо психіатр виявиться віруючим, то він приведе їх до духівника. А невіруючий психіатр обмежиться тим, що дасть їм які-небудь пігулки. Однак самі по собі пігулки проблеми не вирішують. Для того, щоб люди зрозуміли, що з ними відбувається, для того, щоб їхній стан поліпшився й вони перестали страждати, їм необхідна й духовна допомога.
Джерело: Старець Паїсій Святогорець “Духовна боротьба”.
