У далекому Кривому Розі вже тривалий час живе спільнота УГКЦ. Вжила слово живе, бо життя прихожан, не закінчується у храмі. Розумію, що для парафіяльних спільнот Галичини це звичне. А тут, я вважаю, справжнє чудо! І, можливо, це і є та жива парафія, про яку так багато говорять останніми роками. Бо переносити те, що чуєш і бачиш у храмі десь у Львові чи в Тернополі у своє щоденне життя значно легше, ніж у Кривому Розі.
Чесно кажучи, коли розмовляла з парохом парафії Пресвятої Трійці о. Ігорем Дмитришиним, то хотіла написати простий банальний прес-реліз. Але, коли поспілкувалася зі священиком, то усвідомила, що не маю права просто написати пару сухих речень про життя ще однієї парафіяльної спільноти на Сході. Читайте і робіть висновки самі.
Отче Ігорю, то як Ви опинилися на цих теренах?
Тут я служу вже 14-й рік. А взагалі-то ця парафія заснована дуже давно. Я би сказав, що вона одна з найстаріших в екзархаті. Звичайно, після першопроходця на цих теренах греко-католицької парафії Дніпродзержинська. Тодішній отець був «піонером», відкриваючи такі осередки, де міг. 1998-го року була заснована ця парафія і тут служили два священики. З часом трохи все це розпалося, коли душпастирі переїхали до Луцького екзархату. Довший час вірні не мали духовної опіки. Потім тут душпастирював молодий священик з Івано-Франківська, близько двох років. А вже з літа 2002-го я почав тут служити. Щиро кажучи, спочатку тут нічого не було, крім священичого будинку. А зараз, дякувати Богові, у Кривому Розі діють дві парафії: Святих рівноапостольних Володимира та Ольги і Пресвятої Трійці.
То, виходить, що храму УГКЦ тут ще не збудували?
Будинок для священика ми адаптували під храм. Так, наша церква Пресвятої Трійці має вигляд будинку з куполом. Єдиний недолік в тому, що наш храм невеликий. Він вміщає максимально сотню прихожан. Із цієї причини в іншій – парафії Святих рівноапостольних Ольги та Володимира – ми звели капличку і плануємо на її місці збудувати храм. Капличку ми звели фактично своїми силами. Наш єпископ був здивований, що на вигляд вона така маленька, а в ній розміщено навіть комплекс катехитичного класу. Додам, багато було перепон щодо виділення місцевою владою земельної ділянки під храм. Тож ми її просто-напросто придбали.
Отче, а чим живуть Ваші парафії?
У нас діють повноцінно два катехитичні класи при парафії Пресвятої Трійці. Дітей не дуже багато. Однак є така молодь, яка змалку приходила до церкви, і ми з ними працювали. То ж вони самі тепер катехизують дітей. А, головне, мають бажання це робити. Найбільші спільноти, які діють – «Матерів в молитві» та вівтарна дружина. Двоє хлопців із моєї парафії вступили в Київську Трьохсвятительську семінарію. Цього року готується до вступу ще один.
А на якій мові спілкуються парафіяни?
Усі вони україномовні, бо в основному це покоління тих, які були депортовані до Сибіру. Після повернення вони оселилися у Кривому Розі. Але є багато й місцевих.
Мені цікаво, чим живуть парафіяни поза стінами храму? Чи ходять на каву один до одного?
Знаєте ще давніше, років 10 тому, до нас завітав владика Степан і був здивований, що парафіяни так добре знають один одного. Коли ми мали спільну трапезу, то всі вільно спілкувалися. А тепер наша спільнота – одна велика християнська родина. Мені немає потреби телефонувати до того, хто був відсутній на молитві у храмі. Парафіяни одразу мене повідомляють про те, що хтось захворів чи потребує допомоги. Було якось, що в жінки, росіянки за походженням, яка продає в нас у храмі свічки, тяжко захворіла донька. Парафіяни зібрали дуже велику фінансову допомогу – вона, дякуючи, плакала й казала, що попри те, що люди зараз самі грошей не мають, а так допомагають. І, знаєте, ті, хто вперше до нас приходять на богослужіння, бачачи таке спільнотне життя, не хочуть вже далі йти з духовними пошуками.
Молодь… Наша парафіяльна молодь щотижня збирається, щоби прогулятися парком. А ще юнаки та дівчата гуртуються в парафіяльному приміщенні і вивчають англійську мову.
Я бачу, як люди не тільки живуть своїми проблемами, а й проблемами один одних. Разом їх легко долати. Бо Господь творить направду величні чудеса, коли люди спільно моляться. Пам’ятаю, парафіяни довго молилися за онкохвору, в якої вже пішли метастази. Як з’ясувалося, повторні аналізи хвороби не показували більше ускладнень. Фактично людина зцілилася. Але, зауважу, це була не просто молитва, до якої я закликав як священик. А парафіяни направду перейнялися горем тієї людини і самі збиралися на молитву у храмі.
Які барви привнесла ця війна у спільнотне життя парафії?
Спочатку людям було важко прийняти цю дійсність. І, щиро кажучи, вони відкрито говорили про свою ненависть до окупантів. Я ж старався їх навчати тому, що так не можна. Бо якщо народжується ненависть, то тяжко тоді ділитися тим, що божественне. Ми почали більше молитися за окремих наших воїнів та мир.
